Дід і внук попрямували вздовж заростей побурілої осоки та очерету, туди, де, видаючись далеко в море, довгим валом підіймався вузький мис.

Два товстих дуби з широко розпущеним гіллям росли на краю мису. Між ними з грубих плит вапняку складено було жертовник, а позаду стояв потемнілий дерев'яний стовп, обтесаний у вигляді людської фігури. Це був стародавній храм, присвячений місцевому богові — річці Ахелу, що впадала тут у море.

Гирло ріки губилося в зелених заростях, що кишіли птахами, які прилітали з півночі.

Попереду відкривалося оповите туманом море. Звідти йшли хвилі, що з плеском набігали на гострий край мису, схожий на шию велетенської тварини з зануреною у воду головою.

Урочистий гул хвиль, пронизливі крики птахів, свист вітру в очеретах і шум дубового гілля — всі ці звуки зливалися в тривожну розкотисту мелодію.

На грубому кам'яному жертовнику старик розпалив вогонь. Він кинув у палаюче багаття шматок м'яса і корж. Закінчивши жертвоприношення, старик підвів Пандіона до великого каменя біля обривистого краю оброслої мохом скелі і звелів відвалити його набік. Юнак легко справився з важким каменем і за вказівкою діда засунув руку в глибоку щілину поміж двома шарами вапняку. Брязнув метал — Пандїон витяг вкритий зеленими плямами окису мідний меч, шолом та широкий пояс з квадратних мідних пластинок, що правив за панцир для нижньої частини тулуба.

— Це зброя твого батька, що так рано загинув, — тихо промовив дід. — Щит і лук ти повинен здобути собі сам.

Юнак, схвильований, нахилився над бойовою зброєю, обережно зчищаючи з металу наліт окису.

Старик сів на камінь і, притулившись спиною до скелі, мовчки стежив за внуком, намагаючись приховати від нього свій смуток.

Пандіон, залишивши зброю, кинувся до діда і поривчасто обійняв його. Старик обхопив рукою стан юнака, відчуваючи вузли могутніх м'язів. Дідові здавалося, що він і його давно загиблий син неначе відроджувалися заново в цьому юному тілі, створеному для подолання перешкод.