Старий аед співав про сувору красу своєї батьківщини, де сама природа є земне втілення богів, про велич людей, які вміють любити життя і перемагати природу, не ховаючись від неї в храми, не відвертаючись від сучасного.

І серце юнака схвильовано билося, він ніби стояв перед дорогами, що бігли в невідому далечінь і відкривали за кожним поворотом нове і несподіване.

Вранці ніби повернулося жарке літо. Чиста блакить неба дихала спекою, нерухоме повітря сповнювалося дзвоном цикад, і сліпуче сонце відбивалося від білих скель та каміння. Море стало прозорим і ліниво колихалося біля берегів, нагадуючи старе вино, що коливається у велетенській чаші.

Коли човен діда зник вдалині, туга стиснула груди Пандіона. Він упав, спершись чолом на схрещені руки. Він відчув себе самотнім і покинутим хлопчиком, що втратив з від'їздом улюбленого діда частину свого серця. Сльози текли по руках Пандіона, але це вже не були сльози дитини, — вони котилися рідкими тяжкими краплями, не полегшуючи горя.

Далеко відлетіли мрії про великі справи. Ніщо не могло втішити юнака — він хотів бути разом з дідом.

Поволі і невблаганно прийшла свідомість того, що втрати не повернеш, і юнак опанував себе. Засоромившись від сліз, закусивши губи, він підвів голову і довго дивився в морську далечінь, доки збентежені думки не потекли послідовно і плавно. Пандіон встав, окинув поглядом залитий сонцем берег, маленьку хатинку під платаном, і знову туга стала нестерпною. Він зрозумів, що дні юнацтва минули, що не вернеться вже ніколи безтурботне життя з його наївними, напівдитячими мріями.

Поволі побрів Пандіон додому. Там він оперезався Мечем і загорнув у плащ свої речі. Юнак щільно припнув двері, щоб буря не ввірвалася в оселю, і пішов кам'янистою стежкою, чисто виметеною морськими вітрами. Суха і жорстка трава сумно шелестіла під ногами. Стежка підійшла до горба, вкритого густим темнозеленим чагарником, від дрібного листя якого, нагрітого сонцем, йшов сильний аромат свіжих оливкових вижимок.